Попри сотні написаних різнопланових статей і описів книг для блогу, найважче мені даються речення, котрі починаються із особового займенника першої особи однини – «я». Бо мені завше здається, що за моїм «Я» стоять десятки людей, які скеровували, допомагали, вміли вислухати й обійняти. Які ставали для мене маяками в амарантових хвилях щоденного життя. 
Отож, сьогодні чесно ділюся із вами власною історією: подекуди зворушливою до сліз, моментами смішною [також до сліз, то ж тут ця тавтологія доречна] і безкомпромісно щирою. 
Коли я завершила успішно дев’ятий клас, то зловила себе на думці, що хочеться чогось нового. Трохи розширити свій світогляд, опанувати цікаве й незнане, випробувати себе, завести нові знайомства. Але в той час, я зовсім не знала, ким же я б могла стати. З дитячої мрії про «хочу бути вчителькою молодших класів» виросла, а нова ще не дозріла в серці. А потім у ході довгих вечірніх чаювань із рідними, ми все ж дійшли до того, що бухгалтерія – це престижно й потрібно. І, оскільки я росла максимально тихою дитиною і мій юнацький максималізм знаходив вияв лише у сотнях важких сережок [о так, я їх змінювала щодень], то я погодилася із близькими й вже у серпні проходила практику в коледжі. Пригадую, як ми обполювали квіти й кущі [добре, що того мене навчили, бо вдома я все сиділа в книжках]; як одного разу при фарбуванні підлоги «замалювалась» і потім якось у стилі людини-павука обходила помальовані ділянки; як познайомилась із дівчатами та хлопцями з різних куточків як нашої області, так і сусідніх. А найбільшим відкриттям для мене стала та повага, з якою викладачі ставились до нас. Оте шанобливе звертання на «Ви»: я ще довго думала чи то точно до мене й навіть дивувалась. І якось у вересні Володимир Топольницький прийшов до нас із товстелезним зошитом, де потрібно було вказати своє вміння. «Що ж я вмію?», – це питання мучило мене зсередини, бо гру на нервах знайомих музичним інструментом все ж важко назвати й з фізкультури особливих успіхів ніколи не помічалась. Та от написати щось хотілося [мені ж той зошит нагадував дитячу анкету і як то лишити пробіл навпроти свого прізвища]. От і пригадала, що колись писала дитячі вірші у блокнотик з ключем і якось навіть один з них надрукували у газеті «Казковий вечір». То ж я так і зазначила: «Пишу вірші». Чесно, я думала про це опитування як і про всі: то так, для статистики й аналізу. Яке ж було моє здивування, коли Володимир Євгенович закликав мене до себе й попросив показати свою творчість. Як ми сиділи годинами й редагували одну з моїх перших поезій. Як він не шкодував ні часу, ні зусиль, аби надати моєму дитячому вмінню огранювання й посіяти в серці віру в себе. А згодом до моїх наставників додався ще й Юрій Проненко. Ми могли подовгу сидіти у його художній майстерні, пити справжню чорну каву, розмовляти про філософів і мистецтво. Мені вбирали очі незбагненні кольори картин пана Юрія: направду вважаю його прикарпатським Ван Гогом, бо такі фактури, відтінки й світлотіні, то щось невимовно-космічне. Колись я читала книгу Александра Ґранаха «Ось іде людина», де було описано особливості процесу навчання тодішніх хлопчиків-євреїв: коли вчитель бачив, що учень перевершує його – він вставав зі свого стільця, пересідав на крісло слухача й пропонував це місце тій людині. Так було і в коледжі: педагоги раділи нашими перемогами навіть часом більше, ніж своїми. Й це відчувалося. Ось так я й поєднувала бухгалтерію і поезію. А потім зі сертифікатом оцінки знань одразу вступила на бюджетну форму навчання в ІФНТУНГ. Одразу на 3 курс! Та от саме роки, проведені в коледжі є для мене найтеплішими у житті! Бо вони пронизані вщерть радістю, друзями, подорожами й саморозвитком. А ще змушу вас усміхнутися: я коли знімала з карточки свою підвищену стипендію, то могла опинитися і в Львові, і у Стрию. Почувалась впевнено, адже сама відповідала за свій гардероб і ще навіть любила дарувати щось рідним. Мама досі згадую як я все приносила куплений у монахів свіжоспечений великий хліб, якого могло вистачити на тиждень. І, нехай це деталь, та важлива: мені подобалась надзвичайно наша їдальня! Нас частували свіжоприготовленими й поживними стравами: знаєте, смак запечених голубців у духовці пригадується досі. Бо в житті важливий як успіх, так і шлях до нього! Саме там все поєднано збалансовано: є комфортні умови навчання, технічні засоби, спортивні секції [дякую Любомиру Семку, що навіть з моїм малорухливим способом життя мотивували мене до активних занять]. Там людяні викладачі, серця яких пронизані емпатією. Приміром, я якось затрималась у читальному залі майже до вечора, була втомлена до краю. І тут Марія Кам‘янецька приносить мені тарілку полуниць: таке закарбовується навіки. 
Що я роблю зараз? Пишу статті для американського журналу «Ukraine people magazine», проводжу етно-зйомки та різнопланові фотосесії. Реалізувала в перший місяць війни фотопроєкт, в якому взяли участь люди з різних міст України й волонтери. І якраз коледж дав мені цю наснагу й впевненість. Бо я була звичайною 16-річною дівчинкою: з власними тривогами й невпевненістю. А мої викладачі зуміли розгледіти в мені щось більше. Бо, якби не вони, я б так і залишилась в статусі «пишу вірші». А завдяки мотивації, я їх пишу тепер у власних збірках. Вони виходять друком на листівках. І, оце важливо, там ніколи мені нічого не говорили про: «Таня, в тебе жахливий почерк». А він направду такий є. Просто читали, приближали листок до очей і ставили об‘єктивні оцінки   
Окрема вдячність доктору біологічних наук, директору коледжу Юрію Івановичу Черневому за нашу недавню зустріч, де я мала змогу знимкувати ліцеїстів та абітурієнтів. Де ми поспілкувалися у невимушеній, з нотками домашньої, атмосфері. Це безцінно!