16 грудня 2014 року.

Переконаний, що наразі в українському суспільстві нема такої громадської ланки, яка б у той чи інший спосіб і в межах своїх можливостей не допомагала українському війську. І коли кажемо, що долею українських вояків на передовій переймаються всі — від малого до великого, то нема у цих словах патетики. Тож відома ще з часів Австро-Угорщини Цісарсько-королівська лісова школа, а нині — Прикарпатський лісогосподарський коледж, у місті Болехові не лише є активною складовою болехівського волонтерського руху «Допоможемо Збройним силам України разом», а й, якщо образно означити, його потужним молодіжним крилом. 

Наступного року Прикарпатський лісогосподарський коледж — єдиний такого роду вищий навчальний заклад I-II рівнів акредитації на Івано-Франківщині — відзначить 20-ліття від часу свого другого народження 1995 року. З тих пір навчальний заклад незмінно очолює директор Юрій Черневий. А після відвідин закладу і спілкування з молоддю маємо достатньо підстав назвати лісівничий коледж ще й школою патріотизму і гідності. Адже студенти добре знають, що випускники Лісової школи 1944 року фактично всім складом поповнили ряди борців за волю України і це було однією з причин закриття школи та намагання викоренити з пам’яті її добру історію. 

— Наше теперішнє волонтерство — це продовження тієї праці, яка почалася ще під час Євромайдану і Революції гідності. і коли кримські події показали проблеми у війську, то у міській раді ми невідкладно почали радитися і про формування самооборони, і про шляхи допомоги українським захисникам. Пригадую, що першим таким кроком небайдужості було збирання серед всіх установ Болехівщини, передусім освітніх, необхідної гуманітарної допомоги для тих українських військових, які переїхали з Криму на материкову Україну. Тоді на Херсонщині  була зосереджена велика кількість військових формувань та родин наших вояків. 

І виникало чимало елементарних побутових проблем. Тож за ініціативою міського голови Болехова Зенона Макоти наше місто за кілька днів зібрало належний гуманітарний вантаж. Але то були часи, коли ми не мали потрібних контактів з військовими частинами чи волонтерами, тож у квітні — перед Великоднем безпосередньо разом з міським головою та з депутатом міської ради Галиною Макотою вирушили у військову частину внутрішніх військ України — у Херсон. Спочатку наші працівники належно переобладнали коледжівський автобус: зняли сидіння і зробили напіввантажний варіант, а потім завантажили все, що зібрали люди для вояків. Вже у військовій частині ми побачили, що навіть солдати, які охороняли Каховську ГЕС, були неготові відчути ту ситуацію, в якій опинилися. Не було ні казарм, ні одягу, ні взуття, ні продуктів харчування тощо, але ми відчували напругу, з якою вони нас, західняків, спочатку зустріли. Адже частина тих військових була задіяна свого часу для боротьби з Євромайданом — звісно, не у розстрілі людей, та все ж. А коли офіцери і солдати побачили, що люди їм передали, то відкрилися для спілкування і безмежно дякували. А ми відтак про все розповіли болехівцям. Тож уже у часі війни цей досвід допомоги воякам нам дуже знадобився, і головно — не вщух рух благодійності. Студентське самоврядування і викладацький колектив нашого коледжу почали запроваджувати свої акції допомоги захисникам України, бо розуміли їх щоденну необхідність і невідкладність. Через події у державі діти ніби враз подорослішали, тож не потребували якоїсь агітації. Їх активність викликає у мене велику повагу.

 По тому, як почувається студентська молодь у товаристві заступника директора коледжу з організаційної роботи Лесі Янишівської, неважко було здогадатися, що загальна координація всіх молодіжних акцій у коледжі для допомоги Збройним силам України лежить власне на ній. Навіть попри те, що у коледжі є активна студрада і очолює її один з дванадцяти стипендіатів обласної адміністрації і обласної ради в області — четвертокурсник Дмитро Бабінчук.

Дмитро БАБІНЧУК, голова студради Прикарпатського лісогосподарського коледжу: 

— Якось ми думали, як відсвяткувати Міжнародний день студентства, щоб зробити щось корисне, адже в Україні — війна. Тож зініціювали акцію «Зігрій солдата АТО» — добровільний збір коштів для наших захисників. Лише студенти зібрали майже двадцять дві тисячі гривень, а ще — до семи тисяч — викладачі. Відтак треба було ті кошти спрямувати туди, де вони найбільш необхідні. Так вийшли на волонтера з Івано-Франківська Іллю Сабана — представника «Медичної фундації Прикарпаття» — і частину коштів направили для придбання одягу воякам. До речі, вони не лише нам подякували, а й надіслали перелік того, що придбали за студентські пожертви. Згодом до нас по допомогу звернулася Наталія Латик з Болехова (з дому  Креховецька. — Авт.), брат якої нацгвардієць Василь Креховецький сьогодні захищає Україну в зоні АТО. Конче був потрібний приціл нічного бачення, бо у їх формуванні не було жодного. Тож ще дванадцять тисяч гривень ми виділили для придбання прицілу. Звісно, таких коштів замало, але допомогли щиро. Також ми долучилися до міської акції допомоги воякам і придбали на понад вісім тисяч гривень належний зимовий одяг для десяти бійців і

 т. д. Так, студент завжди «бідний», але завжди, образно кажучи, знайде копійку, якої не шкода для доброї справи. Дух того патріотизму, який ми відчуваємо у часі таких акцій, я навіть словами не можу описати — емоції розпирають кожного студента. Але я маю добрих помічників, тож є з ким не лише працю розділити, а й радість від зробленого. Передусім це старости студентських груп і студентські активісти — Юлія Бонковська, Тетяна Шибівська, Галина івасів, Андрій Олійник та ін. А головно — наш координатор заступник директора Леся Янишівська. Маємо і з кого брати приклад. Наприклад, з нашого випускника родом з села Гузієва Володимира Головатого, який після поранення нині знову захищає Україну на східних теренах.

...Про вагомість волонтерського руху можна писати дуже багато, але ми хочемо, щоб матеріал цієї статті щонайперше став закликом цю суспільну патріотичну хвилю не стишувати, а ще більше нарощувати. Бо для цього маємо вагомі підстави, а на тлі напівголослівних міноборонівських чи емвеесівських обіцянок відверті слова Наталії Латик — рідної сестри бійця Василя Креховецького, сокрушають наші серця: ми не маємо права на розслаблений подих, якщо наші захисники у таких обставинах. 

— Брат уже місяць перебуває неподалік Попасної,— каже Наталія Латик.— А добровольцем пішов ще в липні. Наша родина переживала, як його забезпечити всім необхідним. і ми були вражені людською увагою. З нами зустрілися підприємці і промисловці Болехівщини й допомогли знайти та придбати щонайперші необхідні військові обладунки для Василя — бронежилет і шолом. Потім добрі люди познайомили нашу родину з надійними активістами, через яких маємо можливість надсилати братові адресну допомогу. Василь не вчився у коледжі, але він уродженець Болехова і тут виріс. Коли я шукала кошти для придбання прицілу нічного бачення, то зверталася до багатьох небайдужих людей. Але саме колектив коледжу відгукнувся та допоміг коштами на 60%, відтак й інші долучилися і ми придбали необхідне снайперське обладнання. Розумієте, у Василевому підрозділі є два снайпери і жоден не мав прицілу для гвинтівки. Тепер вже один має. А я добре також знаю, що у загоні нашого земляка-болехівця, що воює біля Дебальцевого, є чотири снайпери, але один приціл на всіх. Тож ви розумієте, як хлопці вдячні фактично своїм ровесникам-студентам, які дбають і допомагають вистояти та перемогти у війні.